Починаючи серію описів битв Хмельницького, я говорив, що українці занадто добре знають про Берестечко. І зовсім неважко зрозуміти – чому. Україні достатньо довго довелось бути під владою чужинців, які хотіли зламати народу впевненість у собі, глибоко, аж до генної пам'яті загнати українцям відчуття слабкості, другосортності, сприймання себе, як людей, яких перемагають. І яким тому не судилося бути самостійними.
Тому про поразку під Берестечком українцям розказували дуже часто, а про перемоги – мовчали. Оскільки про цю поразку вже є в багато разів більше, ніж варто – тут опису цієї поразки просто не буде. Буде про інше.
Почнемо з того, що війна є війна, на ній бувають не тільки перемоги, а й поразки. Навряд чи знайдуться в історії війська і полководці, які не знали би поразок. Цього ніхто не обійде, а тому факт поразки козаків під Берестечком – нормальна річ. Звичайна річ. І аж ніяк не причина посипати голову попелом і думати, що наші предки були народом, слабшим інших.
Всім доводиться не тільки бити, а й зазнавати ударів. Отож замість того, щоб іще раз описувати саму поразку, подивимось, як наші предки тримали удар. А тримали вони його гідно.
Отже почнемо з того, що це вже сталося, татари вже відступили і були далеко, Хмельницький був у полоні, а козаки були оточені з трьох боків. Позаду ж у них було непрохідне болото. Козаки швидко укріпили табір і почалася 10-денна облога. Козаки тримались настільки добре, що поляки навіть почали переговори про мир. Але умови вони висунули такі, що козаки відмовилися, вирішивши, що краще битися далі.
Але довго вони там не билися, бо, незважаючи на поразку й оточення, зуміли знайти вихід. Ночами, непомітно для поляків козаки спорудили з возів, сідел, кожухів, бочок та іншого не вкрай потрібного майна переправи через болото і в ніч на 30 червня під керівництвом І.Богуна по цих переправах вивели з оточення основну частину війська.
Звичайно ж, не все відбувалося так гладко, як на папері. Була паніка, були й чвари. Але тільки трохи, бо головне вдалося – військо не було розгромлене і вирвалося з оточення.
Вдалось навіть врятувати більшість гармат – було втрачено тільки 28 із 115. Але зате було втрачено майже весь обоз. Це означає, що і збережена артилерія була тільки для майбутнього – поки що нічим було стріляти. Та й не тільки з гармат було нічим. Але виручало те, що в ті часи основною все таки була холодна зброя. Особливо при боях на ходу.
При виході з оточення були показані прекрасні зразки героїзму і самовідданості українців. Невмируще прославився там невеликий козацький загін, що прикривав відступ усіх інших. Адже такий відступ – усіх – таки не міг відбутися зовсім непомітно, а тому треба було, щоб хтось став і стояв незрушно, не даючи полякам догнати козаків на переправі, на болоті, де вони були би порівняно легкою жертвою.
Укріпившись на острові, 300 козаків прикрили відступ. Прикрили і всі загинули. Як герої.
А тепер про них словами очевидця. Ось як писав П'єр Шевальє, француз, що був якраз тоді на службі у поляків і сам те бачив: "...в одному місці серед болота скупчилися триста козаків і хоробро оборонялися проти великого числа атакуючих, які натискали на них звідусюди; щоб довести своє зневажливе ставлення до життя, яке обіцяли їм дарувати, та до всього, що є найціннішого крім життя, вони витягали зі своїх кишень та чересів усі свої гроші та кидали їх у воду. Нарешті, повністю оточені, вони майже всі загинули, але довелося з кожним із них вести бій. Залишився один, який боровся проти всього польського війська, вн знайшов на болотяному озерці човна і, прикриваючись його бортом, витримав стрілянину поляків проти нього; витративши весь свій порох, він потім узяв свою косу, якою відбивав усіх, хто хотів його схопити; якийсь москаль напав на нього з такою ж зброєю, але не міг нічого вдіяти і, незважаючи на свою меткість, ледве уникнув, щоб той не перерізав його навпіл. Тоді якийсь шляхтич і Цехановщини та якийсь німецький улан, вважаючи, що москаль не дасть собі з ним ради, кинулись у воду по шию і знову почали бій, козак, хоч і пробитий чотирнадцятьма кулями, зустрів їх ще з великою завзятістю, що дуже здивувало польське військо і навіть його королівську величність, в присутності якої закінчувався цей бій. Король дуже захопився хоробрістю цієї людини і наказав крикнути, що дарує йому життя, коли він здасться; на це останній гордо відповів, що він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче вмерти, як справжній вояка. Його убив ударом списа інший німець, який прийшов на допомогу атакуючим".
Ось так. Уривочок, написаний людиною, що не мала ніякого інтересу прославляти українців. Французом із польського війська. Але скільки тут про героїзм, самовідданість, гордість і честь справжніх козаків. Козаків, які билися за свою Україну. За її волю, бо не за "возз'єднання ж довелось битися останньому з козаків із якимось москалем. Мабуть найманцем. А може й не найманцем, може Москва тоді щось підкинула полякам на допомогу. Це було би логічно для її тактики вичікування поки поляки й українці знесилять одне одного. Адже Хмельницький і перед Берестечком звертався до Москви з пропозицією спільних і взаємовигідних дій.
Та Москва, природно, на взаємовигоду не йшла, допомоги звідти черговий раз не було. Допомога була... з боку самих поляків. Але не війська, а населення Польщі, яке, скориставшись виходом шляхти в посполите рушення, підняло повстання. На початку червня в Підгаллі під керівництвом Костки Наперського повстанці взяли ряд населених пунктів, серед них фортецю Чорштин. Все це саме тоді, коли в Берестечку йшла битва. А Наперський при тому мав зв'язок із Хмельницьким.
Здавалось би – що там якісь далекі від Берестечка села, чим це могло допомогти? Допомогло і сер'йозно. Після того, як ціною загибелі 300 героїв значна частина козацького війська вирвалася з оточення і почала відходити, поляки, за логікою війни, мали відразу всіма силами кинутися навздогін і добити або розпорошити те військо. А потім, користуючись відсутністю козацького війська, швидко брати під контроль територію. Щоб у козаків не стало місця для збору сил. Тоді Берестечко стало би розгромом козаків і перемогою у війні.
Та так не було. Поляки не змогли діяти за логікою війни. Та шляхта, у якої вдома діяли повстанці, тепер переймалася виключно цим. У результаті поляки потратили купу часу на суперечки, а потім посполите рушення фактично розвалилося, та частина шляхти покинула його і пішла додому – займатися наведенням порядку.
Решта після того рушила вслід за козаками. Але вже пізно. Переможені дістали час заспокоїтись і впорядкуватись. Тепер це знову була армія, тепер вони вже не тікали, а організовано відступали з боями, стримуючи наступаючих поляків, різко знижуючи темп наступу. Тим самим даючи час на організацію війська в тилу.
Хмельницький скоро звільнився з полону і на початку липня прибув у район Білої Церкви, де вже гуртувалося козацьке військо.
На той час литовське військо з півночі вже встигло взяти Київ. Саме на з'єднання із литовцями і йшли тепер поляки. Було вже ясно, що одних їхніх сил стає недостатньо. Полякам іти було все важче. Справа не тільки в опорі відступаючих козаків. У поляків уже встигли вичерпатись запаси. А по дорозі – нічого живого, ніяких припасів, ні харчів для людей, ні фуражу для коней, бо місцеве населення зі всім, що можна було взяти, відійшло або з козаками, або далеко в сторони. А хто й лишився – не хотіли коритися полякам, ті ніяк не могли добитися ні підвозу припасів, ні ремонту поруйнованих переправ, що відбирало багато сил і часу.
Ось як писав галицький стольник Анджей М'ясковський: "Скрізь страшне безлюддя і спустошення. Щодо піхоти вже нам і способів не стає, що далі чинити, бо хліба ніякими людськими силами неможлива річ дістати, бо ані людей, ані млинів, ані зерна нема... Можу сміливо сказати, що після розлуки з королем оком не бачили жодної ниви збіжжя, хіба трохи під Ямполем, а також під Сморжівкою, яке піхота, що сильніша, жне і смажить, вживаючи замість хліба. Однаково багато їх по дорозі падає і з голоду помирає, хоч котрий і гроші має, все ж купити і за пару талерів буханку не зможе, бо його зовсім нема... Кінь ще не встигне на землю впасти, як на нього піхота як на лакомство накидається і за ноги його один одного вбивають..."
Щось нагадує? Українців у імперії добре вчили про відступ Наполеона. Схоже. Але те буде аж у 1812р. А це був 1651-й.
Сили поляків усім цим вимотувалися, вони йшли наче у безперервній облозі. Повстанці вели бої з ними, руйнували мости на шляху війська, нападали на загони, що відходили в сторони від війська для заготівлі продовольства.
Радзівілл, який іще 25 липня захопив Київ, теж не мав там спокою від частих нападів козаків. І хоч і був він на той момент сильнішим, розумів, що становище міняється не на його користь, а тому на початку серпня він вийшов із Києва і, залишивши там тільки залогу, рушив назустріч полякам. Рухатись Радзівіллу теж було нелегко.
У серпні сталася подія, яка примусила поляків завагатися і подумати про мир. Подія була не рядова – 10 серпня помер Ярема Вишневецький. Помер він, як твердять, при дуже загадкових обставинах, пішли чутки, що його отруїли. Йому тоді було всього 34 роки. Польське військо всю дорогу від Берестечка йшло наче в облозі, було багато жертв, але то все рядові, звична річ, а тепер, при тих чутках з'явилося відчуття, що руки ворога уже дістають до головних, а це на психіку керівників діяло незрівняно сильніше, ніж багато смертей рядових.
Татари на той час уже встигли заспокоїтися і навіть прислали кількатисячне військо. Але Хмельницький бачив, що його сил іще надто мало, а тому теж поновив старання щодо миру.
В тому ж напрямі діяв і відомий Адам Кисіль. Ця людина мабуть завжди з'являлася там, де починалися розмови про перемир'я, переговори та компроміси.
Результатами вагань поляків, старань Хмельницького і посередництва Киселя було те, що спочатку поляки прийняли козацьких послів, а потім, 31 серпня, відправили до козаків свого посла Маховського зі своїми пропозиціями. В козацькому таборі ті пропозиції були зустрінуті погано, бо були ще надмірно важкі. Сам Хмельницький теж був проти.
Переговори тимчасово припинилися, почалися бої в районі Білої Церкви. Особливо запеклі бої були 14-15 вересня, польське військо зазнало в них великих втрат. Козаки відвоювали тоді Фастів і Паволоч.
Полякам було вже ясно, що козаки навмисно затягують час і вимотують їхні сили, щоб зробити їх поступливішими.
Ця гра була ризикованою, бо поляки ще мали більшу силу. Довго таку гру було небезпечно вести, Хмельницький бачив, що він іще не готовий до війни.
Тому скоро відновилися переговори і 18 вересня був підписаний Білоцерківський договір.
Порівняно з попереднім Зборівським договір був різко гіршим для України.
Але не задовольняв договір і поляків бо кампанія 1651р. готувалася вже цілком сер'йозно і наміри були дуже чіткі – цілком покінчити з війною в Україні, цілком підкорити її. І в Берестечку вже здавалося безсумнівним, що ціль досягнута. У Польщі після Берестечка навіть були дуже пишні святкування перемоги. Саме як остаточної. А тут конфуз, доводиться визнавати, що святкування були передчасні, ціль зовсім не досягнута, ворог не переможений до кінця і перемогти нема вже сил, а тому доводиться визнавати за ним якісь права. Серед них і головні – право на досить велике військо і свою територію.
Тому всім було наперед ясно, що Польща на цьому не заспокоїться і буде ще добиватися перемоги. Так само не примиряться із погіршенням становища козаки. А тому договір – тимчасовий. Тому й не мало великого значення, що саме в ньому написано. Також було ясно, що всеодно він не скоро вступить у дію, а коли і вступить, то невідомо, що з нього залишиться, адже йому ще треба пройти через довгий розгляд у сеймі. А тому всеодно рівновага буде визначатися силою.
А поки що всім було потрібне перемир'я. Перерва. Щоб відпочити і підготуватись до наступних дій.
Так закінчилось те наше Берестечко. Удар був важкий. Але його витримали. Залишились на ногах. І навіть примусили суперника відійти.
Меню сайту