Google
У і-неті На сайті

 

Меню сайту




Форма входу






Наше опитування
Яка школа на вашу думку найкраща?
Всього відповідей: 156



Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Конвертер валют
 

 

Вітаю Вас, Гість · RSS 29.03.2024, 00:35
Головна » Статті » Краєзнавці та історичні постатті на

Волохівський В'ячеслав Цей загадковий гросмейстер (про Леоніда Штейна)
"Ми не білоручки, а газетярі!" - це знамените ленінське гасло в 1960-і роки зустрічало кожного, хто переступав поріг факультету журналістики Львівського ордена Леніна державного університету імені Івана Франка.

Полум'яніло воно при вході на третій поверх лівого крила масивної будівлі, зведеної ще за часів "бабусі Австрії", як називають той період львів'яни. Тут колись засідав галицький сейм - управа всього західноукраїнського регіону Австро-Угорської імперії. За архітектурною привабливістю, а ще за добротністю й міцністю у Львові дотепер із цією не може зрівнятися жодна будівля. У радянські часи та і тепер вона служить головним корпусом університету.


МЕНШЕ ЛЮДЕЙ - МЕНШЕ ПРОБЛЕМ


Ілліч, як відомо, хоч і був за фахом юристом, усе ж вважав себе і журналістом. Про що не забував записувати у численних анкетах. А гасло перед входом засвідчувало: вчаться тут не якісь там синки та доньки аристократів у десятому коліні, а плоть від плоті звичайні діти робітників і селян, що, вийшовши з народу, без вагань у той народ і повернуться - покірно оратимуть газетну ниву у забутих богом райцентрах.

На пыльных страницах
Районных газет
Останутся наши следы… -

перефразували ми тоді знамениту пісню про космонавтів.

Скільки непересічних талантів зачахло в провінції, збившись на газетні штампи про боротьбу за високі врожаї та зразкові надої...

Але були й винятки. Саме журналістський факультет закінчили свого часу і гордий лицар української поезії Василь СИМОНЕНКО, і багаторічний в'язень мордовських концтаборів В'ячеслав ЧОРНОВІЛ.

Факт залишається фактом: журфаки в часи розвинутого тоталітаризму ставали потужними розсадниками вільнодумства та відступництва від генеральної лінії, детонаторами різних "нездорових" явищ серед молоді. І добре, тішили себе чиновники, що цих факультетів у республіці лише два: у Києві й Львові. Та й набирають щороку на навчання на кожен із них на стаціонар лише по 25 чоловік. Менше людей - менше проблем.


ТІ, ЩО "ВИПАЛИ З ВОЗА"


Та й з тих щасливців, що опинилися врешті-решт на студентській лаві, не кожен діставався до фінішу. На нашому курсі першим "загубився" життєрадісний спортсмен і жартівник у солдатській гімнастерці (щойно з армії) парторг курсу Ярослав КЕНДЗЬОР. Не прийшов на заняття день, другий. І лише через кілька тижнів ми з подивом дізналися, що більше у нашу аудиторію Славко не повернеться. Виключили його, як виявляється, і з університету, і з партії за зв'язки з націоналістично настроєними елементами.

Пройде багато років, зміняться часи - і Ярослав "випливе" раптом на гребені перебудови. На цей раз депутатом парламенту перших пострадянських скликань, одним із чільних авторів Декларації про державний суверенітет України, Акту проголошення її незалежності. І буде, нарешті, поновлений на рідному факультеті.

Настала печальна пора і для викладачів-вільнодумців. Першим із них покинув рідну альма-матер на шляху в мордовські табори вчорашній партійний працівник обкомівського штабу (служив там інструктором у секторі преси) Михайло ОСАДЧИЙ. Східняк, родом із Сумщини, він ні в кого не викликав якихось особливих підозр. Навпаки, справляв враження дуже ідейного й принципового вихователя. Мене, приміром, постійно "тероризував" за невчасне конспектування праць класиків марксизму. Та от і він "загримів".

Через багато літ, вже після перебудови, зовсім випадково я знову зустрівся з Михайлом Осадчим, тепер уже автором гостро викривальної повісті "Більмо". І не міг втриматися від сліз. Переді мною стояв дрімучий дід, сплюндрований десятками років у ГУЛАГах. Після кожної чергової відсидки колишнього обкомівця знову й знову сплавляли на нари. Через кілька років після реабілітації та повернення до плідної праці Михайло Осадчий помер.


НОВЕНЬКИЙ В АУДИТОРІЇ


Отож, безперервна міграція народонаселення на факультеті журналістики ні для кого не була дивною. Той покидав навчання через хворобу, іншого зупиняли матеріальні нестатки.

Тому й не дуже я здивувався, побачивши якось поруч із собою дещо незвичного на вигляд чоловіка, що, як казали, перевівся із заочного на стаціонар.

Був він чорнявий, старанно поголений і зачесаний, одягнутий з особливою старанністю і шиком. Щось столичне, невловимо аристократичне просвічувалось у всій його поставі й манерах. І, насамперед, у стриманості, з якою він вів себе: був чемним і привітним у поводженні з однокурсниками, але й без особливих на те причин насильно в приятелі не ліз, не зав'язував ні з ким якихось особливих дружніх стосунків.

- Леонід, - скромно відрекомендувався новачок і знову заглибився у свіжий номер газети "Советский спорт".

Певно, любитель футболу, зметикував я. Та того ж таки дня був ошелешений звісткою, що мені її після занять приніс староста нашої групи (в майбутньому багаторічний головний редактор обласної газети "Индустриальное Запорожье") Петро ГОРБАЧОВ.

- Ну як ти, В'ячеславе, контактуєш із чемпіоном СРСР із шахів? - запитав він, як тільки ми зайняли місця у трамваї.

Сприйнявши слова старости за черговий жарт, я і собі відповів жартома:

- Усі ми, Петре, трохи чемпіони. Хто по танцульках, хто по дівчатах...

- Даремно іронізуєш, - уже всерйоз мовив староста. - Поруч із тобою сидить не хто-небудь, а неодноразовий чемпіон країни з шахів Леонід ШТЕЙН. Міжнародний гросмейстер, між іншим...

Лише тоді я пригадав, що прізвище Леоніда Штейна чую не вперше. Не раз натрапляв на нього в газетах, чув по радіо. Як не як, а чемпіон із шахів у СРСР був один.

Тому при наступних зустрічах із Штейном намагався якось ближче познайомитися з ним, налагодити тісніші контакти.

Зробити це було нелегко. Головне, через те, що шахами, цією королівською грою, я у своєму житті ніколи особливо не цікавився і ставився до цього престижного й високоінтелектуального заняття з прохолодою. Інші ж теми, які я нав'язував у розмовах, чемпіона не дуже цікавили. Вперто не виходив гросмейстер і на традиційні студентські перекури, хоч, як з'ясувалося пізніше, був запеклим курцем.


СЬОГОДНІ - ПАРИЖ, ЗАВТРА - ТОКІО...


Та й часу для активного спілкування було небагато. Все частіше місце мого сусіда по лаві було порожнім. А з випусків новин дізнавався: Леонід Штейн перемагає на міжнародних змаганнях то в Стокгольмі, то в Хельсінкі.

І от, овіяний таємничими вітрами мандрів, він знову з'являвся в аудиторії, сідав поруч зі мною і за звичкою діставав із портфеля свіжий номер "Советского спорта". І ніби не було тих Стокгольмів і Мадридів. Старанно і терпляче конспектував лекції, цілком задовільно виступав на численних семінарах і колоквіумах.

Звичайно, в глибині душі кожен із нас неабияк заздрив цьому чоловікові. Бо ж побувати у ті часи "за бугром" було справою винятковою і для нас, його товаришів по курсу, майже не здійсненою. Не раз ми підводили розмову з ним до найцікавішого: розкажи, мовляв, Леоніде Захаровичу, як там у Швеції чи Італії? Та завжди неговіркий, скупий на емоції Леонід дипломатично приглушував наш цілком зрозумілий інтерес, непомітно переводив розмову на інші теми.


КАВА В "ІНТУРИСТІ"


Утім несподівана зустріч, що сталася невдовзі, посприяла у якійсь мірі нашому хоч і не значному, та все ж тіснішому зближенню.

Проходячи якось за своїм звичним щоденним маршрутом центральним проспектом Львова, що носить тепер ім'я Свободи, до наукової університетської бібліотеки на вулиці Драгоманова, я, як завжди, зупинився на хвильку перед фешенебельною будівлею готелю "Інтурист". Милувався дзеркальними вітринами, вслухався у різномовну говірку туристів.

За однією з вітрин у кафе готелю, що славився найсмачнішою у Львові кавою, несподівано побачив Штейна. Стояв він біля крайнього від вікна столика і, вчитуючись у свіжий номер газети, аристократичним жестом підносив час від часу до губ крихітну філіжанку з паруючим напоєм.

Я мимоволі замилувався у цю мить його поставою і рухами. Чимось невловимим нагадував він мені у цю мить персонажа із французьких чи італійських фільмів, які частенько тоді потрапляли в прокат.

Ця ж картина повторилася і наступного, і третього дня, коли я в один і той же час рухався своїм звичним маршрутом до читального залу.

Під час одного із таких споглядань Леонід і помітив мене за вітриною. Помахом руки запросив у приміщення.

Розмова, звісно, пішла вільніше і відвертіше, ніж в аудиторії. Говорили про журналістику, літературу.

- Я завжди мріяв працювати у газеті, - сказав він. - Та от не виходило...

З цікавістю слухав мої розповіді про роботу в районній та армійській пресі.

- А родом Ви звідки? - запитав.

- З Поділля, - відповів я і став розповідати про Кам'янець, про своє навчання в культосвітньому технікумі...

З подивом помітив, що з боку гросмейстера інтерес до моєї скромної особи зріс. Він ще і ще раз просив розповідати про місто над Смотричем, про фортецю, мости, парки. Я ж, вдовольнивши його цікавість, поривався уже в прохолоду читальних залів наукової бібліотеки на Драгоманова, до речі, найбагатшої і найдревнішої книгозбірні в республіці, що відзначила вже свій майже чотирьохсотлітній ювілей.

- Хвилиночку! - зупинив мене Леонід. - Дозвольте пригостити Вас ще однією чашечкою кави. Такої, як тут, Ви більше ніде у Львові не знайдете...

І вже повертався від прилавка з двома паруючими чашечками: для мене і для себе. Потім ще раз пішов до стійки буфетниці і приніс для мене окрему філіжаночку, наполовину наповнену якимось тягучим зеленим напоєм.

- Львівська кава особливо смакує з м'ятним лікером, - сказав гросмейстер. - Ось скуштуйте, і Ви в цьому переконаєтесь.

- Дякую, - відповідаю, - але ж чому і собі не взяли?

- Чекає боротьба... - відповів Леонід Штейн.


ТРАВНЕВОЇ НОЧІ


Це була одна з останніх розмов з ним. Все частіше і все на триваліший час покидав він аудиторію. Це частенько створювало досить кумедні ситуації, а декого з викладачів навіть дратувало.

Якось новенька викладачка стилістики, поцікавившись, чи всі зібралися на заняття, з нотками незадоволення запитала:

- А де ж Штейн? Вже кілька занять пропустив...

- Як де? В Копенгагені! Хіба не знаєте? - відповідав наш староста.

- Дуже вже недоречні жарти! - похитала головою викладачка.

І тільки згодом ми роз'яснили Людмилі Іванівні ситуацію. Ставало очевидним: перехід на стаціонарне - не зовсім вдалий хід гросмейстера Штейна. Помилку довелося виправляти. Переводитися назад на заочний.

Відтоді гросмейстер зник, як кажуть, з обрію. Все ж одна не зовсім звична колективна зустріч однокурсників із ним відбулась. І сталося це однієї запашної травневої ночі, коли ми поверталися з концерту зірок чехословацької естради, що затяглася допізна в Зеленому театрі парку культури і відпочинку імені Богдана Хмельницького.

Трамваї вже не ходили. І ми простували пішки через омитий грозою нічний Львів.

- А подивіться, куди наш Льоня забрався! - почувся голос загального веселуна Толі КОБЦЕВА.

Толя показував кудись уверх, де, оточена зеленню каштанів та осяяна м'яким неоновим світлом, височіла масивна міська Дошка пошани. Серед портретів токарів і мулярів, переможців передтравневого змагання, красувалося і зображення нашого чемпіона.

- Високо ж ти, Льоню, забрався! - вигукнув хтось під загальний дружній сміх. І ми побрели далі алеями-вулицями.


"ПРИВІТ ПЕРЕДАЙТЕ КАМ'ЯНЦЮ!"


Востаннє живим, а не портретним побачив я Леоніда Штейна того ж року восени на львівському залізничному вокзалі. Накрапав дощ. Люди з поїздів вщерть заповнили площу. У натовпі раптом бачу знайому фігуру в плащі, що крокує, пригинаючись під вагою згорнутого в рулон килима. В перехожому з подивом впізнаю Леоніда.

- Із Москви везу! - промовляє захекано. - Дефіцит! І телеграму давав, а ось ніхто не зустрів...

Удвох доправили ми той рулон до зупинки таксі, заштовхнули в машину.

- От і лади! Добренько! - усміхнувся Леонід. - А ви куди? На Хмельниччину? Привіт передайте Кам'янцю! - кинув на бігу, клацнувши дверцятами...

Таксі рвучко зрушило з місця. Я й не знав тоді, що бачу Леоніда востаннє. Через кілька років прочитав у газетах несподіване повідомлення: "Пішов із життя Леонід Штейн..." Як пішов? Такий ще молодий, життєрадісний, у розквіті сил!


ЧИ ВІДГУКНЕТЬСЯ САРА?


Упродовж багатьох років Штейн був для мене все ж фігурою якоюсь загадковою, втаємниченою. Аж поки не прочитав у "Подолянині" статтю Олега БУДЗЕЯ "Фантастичний талант" (12 листопада 2004 р.): вона й стала для мене відгадкою багатьох ситуацій.

Тож виявляється Штейн народився в Кам'янці. Тому й виявляв такий інтерес до цього міста під час нашої зустрічі у львівському "Інтуристі". В Кам'янці-Подільському він народився, провів дитячі роки. Звідси разом із сім'єю і евакуювався перед самісіньким вступом у місто фашистів. А по війні сім'я поселилася у Львові. Тому й пам'ять про перлину на камені ходила за ним повсюдно. Чи не тому і привіт місту передав тоді на осінньому львівському вокзалі?

Та й міф про надзвичайну аристократичність розвіялася, як дим. Пішов Леонід Штейн у чемпіони буквально від заводського верстата: чимало років працював слюсарем-складальником на одному із львівських підприємств. А інтелігентність, аристократизм - то риси його непересічної людської особистості.

Впевнений, що не раз відвідував Леонід Штейн рідне місто. Не міг він не робити цього, мандруючи світовими столицями. А мені пригадалася скромна кам'янецька дівчина Сара Штейн, з якою три роки вчився на бібліотечному відділенні технікуму. Чи, бува, вона не родичкою доводиться шаховій знаменитості?

Відшукав у старих записах адресу колишньої однокурсниці. Та спроба віднайти її дім успіхом не увінчалася. Напевно, потрапив він під знесення під час інтенсивної забудови вулиці Соборної. То ж, може, відгукнеться Сара, прочитавши цей матеріал. І внесе якісь штришки до біографії утаємниченого земляка-гросмейстера?


Категорія: Краєзнавці та історичні постатті на | Додав: borYA (06.09.2008)
Переглядів: 772 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: