40 років тому, 10 лютого 1963 р., в Москві помер чудовий російський поет-сатирик, майстер епіграми та афоризму Еміль КРОТКИЙ (справжні ім'я та прізвище - Еммануїл ГЕРМАН). Він - наш земляк: народився 14(26) грудня 1892 р. у Зіньківцях - передмісті Кам'янця-Подільського. Його батько, адвокат Яків Герман, забезпечив синові непогану домашню освіту...

На фото 1912 р. співробітники журналу "Крокодил". Другий справа вгорі Еміль Кроткий.

1911 р. одеський журнал "Крокодил" опублікував перші поетичні спроби юного Еммануїла. Через два роки ліричні вірші 20-річного поета було відзначено премією на літературному конкурсі пам'яті Семена НАДСОНА, причому до складу журі входив цвіт російського красного письменства - Валерій БРЮСОВ, Іван БУНІН, Вікентій ВЕРЕСАЄВ. 1917 р. в Одесі побачила світ перша книжечка Еміля Кроткого "Казка про те, як цар місця позбувся". Того ж року поет на запрошення Максима ГОРЬКОГО переїжджає до Петрограда, де співпрацює з журналами "Літопис", "Сатирикон", газетою "Нове життя", видає поетичну "Повість про Іванка-дурника", збірку віршів "Розтоплений полюс" про Росію та революцію.

У 1918-1920 рр. Еміль Кроткий працював у Харкові, там видав три книжечки (поему "Розмова з Вільсоном", збірку віршів "Скіфський берег", казку "Шкереберть"), а тоді переїхав до Москви. 1925 р. як кореспондент газети "Труд" побував у Німеччині, Франції, Чехословаччині. Якщо раніше поєднував лірику та сатиру, то тепер повністю віддається сатиричним жанрам. 1931 р. Еміль Кроткий стає постійним автором московського журналу "Крокодил". Але щоб сатирик у сталінські часи та й був на волі? І на вісім років (1933-1941 рр.) у творчості Еміля Кроткого настала вимушена пауза. У 1941-1944 рр. в Астрахані поет редагує сатиричний відділ "Прямою наводкою" в обласній газеті "Комуніст", працює відповідальним секретарем газети "За стахановський лов". А після війни знову стає постійним автором "Крокодила".

У "Бібліотеці "Крокодила" побачили світ три тоненькі (64-сторінкові) збірочки Еміля Кроткого: "Портрет і дзеркало" (1956 р.), "Сатирик у Космосі" (1959 р.) і посмертна -"У безпорядку дискусії" (1964 р.). Тільки 1959 р. 66-річного Еммануїла Яковича, що мав тоді майже піввіковий стаж роботи в поетично-сатиричному цеху, нарешті прийняли до Спілки письменників СРСР. Його афоризми під фірмовим заголовком "Уривки з ненаписаного" постійно друкувалися в "Крокодилі", входили розділами в усі три повоєнні книжечки, а 1966-1967 рр. з передмовою Олександра БЕЗИМЕНСЬКОГО та малюнками Бориса ЄФІМОВА двічі виходили у видавництві "Художник РРФСР". Нині жодна антологія афоризмів не обходиться без дотепних фразоньок нашого земляка.

Пропонуємо вашій увазі етюд про Еміля Кроткого російського сатирика та гумориста Григорія РИКЛІНА (1894 - 1975), надрукований у московській "Літературній газеті" 11 жовтня 1967 р., а наступного року передрукований у його книзі спогадів "Якщо пам'ять мені не зраджує..."


Переклав з російської Олег БУДЗЕЙ

ЯКІ БУВАЮТЬ ФІЛОСОФИ?

Учора сталося нечуване: головний бухгалтер видавництва затримав відомість на виплату гонорару авторам "Крокодила"-. Причина: Еміль Кроткий.
- За один рядок його афоризмів Ви хочете платити стільки, скільки... Ось, для прикладу: "Філософи схожі на блюдця - одні бувають глибокі, інші мілкі". Сказано хитро, але все ж... Один рядок!
- Шановний товаришу! - мовив я. - А як по-вашому - які бувають філософи?
- Цілком погоджуюся з Кротким. Але не погоджуюся платити йому таку суму. За один рядокі
- Придумайте, товаришу головбух, такий рядок, і я Вам випишу вдвічі більше, ніж Кроткому.
- Я ж цього робити не вмію.
- А ось він уміє.
Я переконав головбуха. Він тут же на відомості написав дуже короткий, дуже талановитий рядок, у якому було тільки одне слово, вельми влучне слово, - "виплатити".
Так, він уміє (маю на увазі Еміля Яковича, а не бухгалтера). Ось сьогодні зранку приніс до редакції декілька нових афоризмів - " уривків з ненаписаного".
Кожний рядок - велика тема. Кожний рядок можна перетворити на гумореску чи гостру сатиричну новелу.
Читаю з олівцем у руках:
"Серце потрібно берегти. І не тільки своє".
"І свиню допускають до столу, але тільки як шинку".
"Довгов'язий дурень - на його зріст забракло розуму".
"Щедріна він знав по бороді, Толстого - по йогах. Не читав ні першого, ні другого".
"Погода налаштовувала, на любов, і на городі старий хрін загравав з молодою картопелькою" .
"Винен композитор, а б'ють по клавішах".
"Перед доповіддю він протер пенсне, а потім став замилювати очі".
"Не кожна старість заслуговує на повагу: не випадає поважати ревматизм тільки за те, що він застарілий".
"Є люди, яким приємніше думати про те, що бджоли жалять, ніж про те, що вони дають мед".
Читав би і далі, але раптом скрипнули двері - до кабінету зайшов Олександр Ілліч Безиченський і приніс дуже голосний привіт.
Дізнавшись, що я читаю Кроткого, радісно заусміхався. Він дуже любить Кроткого. Мало сказати - любить. Він говорить про нього з непідробним захопленням.
Потрібно знати характер Саші Безименського. Він щирий друг усіх письменників-гумористів і сатириків, прозаїків і поетів. Потрапить йому на очі вдалий зворот, гарний жарт, талановитий сюжетний хід, щасливий каламбур у Карбовської, Раскіна, Еделя, Ленча чи Слободського, і він, Саша Безименський, сяє, ходить іменинником, повторює вголос рядки з оповідання чи вірша, які його схвилювали.
Що ж до Кроткого, то він у нього позитивно закоханий.
Ось він сів за мій стіл, читає "уривки" Кроткого. Потім згадує його сатиричні вірші та епіграми.
- До того ж, він великий майстер експромту. Був такий кумедний випадок. Він написав епіграму на Віру Інбер. Дружня епіграма. Але виявилося, що Віра Михайлівна злегка образилася. Вона завжди тепло ставилася до Кроткого, а він раптом... такий невдячний...
І ось одного разу - це було 1926 року - сидимо ми в приймальні журналу "Прожектор". Гарний був журнал, чи не так?
На стіні висять кимось намальовані шаржі на Всеволода Іванова, на Костянтина Федіна, на Бориса Лавреньова та на Еміля Кроткого.
Раптом до кімнати застрибує - саме застрибує, а не входить - Чайка, приятель Віри Інбер. Ні з ким не вітаючись, підходить до шаржу на Кроткого та швидко пише на ньому: "Мели, Емілю, твоя неділя".
Кроткий хапає олівець і, не довго думаючи, відповідає чотиривіршем на тому ж шаржі:
Типові дамські стиль, манера -
Не жарт, не розуму тавро.
Отсе писала Інбер Віра,
Із Чайки смикнувши перо.
- Мені передавали, - закінчує Безименський свою розповідь, - що Віра Михайлівна весело сміялася, коли їй прочитали цей чотиривірш.
Після нетривалої паузи він запитує в мене:
- Однак які ж бувають філософи? Як на мене, бувають і такі, як Еміль, - веселі, життєрадісні.