Третього жовтня цього року закотилася за небокрай зірка нашого славного земляка, уродженця села Боришківці, Григорія КОСТЮКА, якому сьогодні, 25 жовтня, виповнилося би 100 років. Григорій Олександрович не дожив до ювілею три тижні...

Його ім'я навічно закарбувалося на скрижалях української літературознавчої науки, якій він палко та пристрасно служив упродовж усього життя у рідному краї та за ЙОГО межами - в США.

Перший лауреат премії ім.Володимира ВИННИЧЕНКА 1990 р. (Костюк отримав її за титанічні зусилля, систематизацію та оприлюднення архівів великого митця, громадського та політичного діяча) став відомий і доступний вітчизняному читачеві, науковцеві тільки завдяки здобуттю Україною своєї державності. Державності, якої Григорій Костюк і його побратими-патріоти за кордоном чекали та до виборення якої доклали немалі зусилля.

Належно поцінувавши працю вченого, хай із значним запізненням, його у вересні 1992 р. було обрано дійсним членом Академії наук України.

Тієї осені силами кафедри української літератури педінституту та колективу Боришковецької школи в рідному селі Григорія Костюка було проведено ювілейний вечір, присвячений 90-річчю від дня народження. То була не просто данина заслугам співвітчизника, а політична реабілітація його світлого імені, відкриття тієї заслони, яка на довгі десятиліття відгородила Григорія Олександровича завісою забуття, несприйняття, незнання.

У густозаповненій залі місцевого Будинку культури зібралися не тільки боришківчани, а й жителі навколишніх сіл, прийшли рідні та старожили, які шанували поважну родину Костюків, але мало знали про їхнього сина.

Завдяки виступам науковців вузу та студентів перед притихлою аудиторією пройшло життя їхнього односельця: народження, навчання у місцевій парафіяльній школі, Кам'янець-Подільській гімназії, на робітфаку при сільгоспінституті, у Київському ІНО, в аспірантурі Інституту української літератури ім.Тараса Шевченка, захист кандидатської дисертації, праця у Харківському та Луганському педвузах.

З середини 30-х років почався, за висловом самого Григорія Олександровича, "етап життєвої катастрофи". На цей час він брав активну участь у літературному житті тодішньої столиці України Харкова, співпрацював у журналах "Червоний шлях", "Критика", "Життя і революція", мав тісні стосунки з мистецьким угрупуванням По-літфронт, його колегами по перу були Микола ХВИЛЬОВИЙ, Микола КУЛІШ, Юрій ЯНОВСЬКИЙ, Іван СЕНЧЕНКО та ін. Тут молодий науковець опублікував статтю "Стиль і колонізатори", в якій обстоював різноманітні стилі сучасної літератури.

Насувалася хмара тотальних арештів української інтелігенції. Григорій Костюк усвідомлював небезпеку і влаштувався на викладацьку працю в Луганську, але і це не допомогло. "За націоналістичні прояви в лекціях" його було звільнено з роботи. Тоді Григорій Олександрович подався до Москви, звідти - до Свердловська, та скрізь його супроводжували відповідні циркуляри, і він зміг працевлаштуватися тільки на Уралі в містечку Сухий Лог на азбестоцементному заводі, зрозуміло, не за фахом.

Ученого магічно вабила Україна, тому під час відпустки у серпні 1934 р. він приїхав до Харкова, а згодом - до Києва, де 25 листопада 1934 р. його було заарештовано. Настали "окаянні роки", які тривали від "Лук'янівської тюрми до Воркути з 1935 до 1940". Він розділив долі своїх харківських колег, київських учителів, серед яких - визначний учений, поет і перекладач Микола ЗЕРОВ, учнем шанувальником якого Костюк вважав себе по праву. Вирок суду був категоричний: "За контрреволюційну діяльність засуджено на 5 років виправно-трудових таборів у Воркуті".

Цю географічну точку на карті імперії учений почув уперше, і стала вона випробуванням на силу фізичного та морального духу, яке він переніс гідно і чесно, мужньо і незламно.

25 листопада 1940 р. Григорія Олександровича було звільнено, а місце для проживання визначили чітко - м.Слов'янськ на Донеччині. Працював завгоспом у місцевій лікарні. У цей час зустрів свою майбутню дружину Раїсу БУТКО, яка стала вірною подругою і соратницею на все наступне життя. Разом пройшли через горнило воєнних років, еміграційні табори в Німеччині, дісталися до США, утвердилися там як громадяни і віддали себе служінню Україні.

Увесь шлях Григорія Костюка - це напружена праця, постійна дієва позиція, яку він виявляв як довголітній голова Об'єднання українських письменників "Слово" на чужині, як член Міжнародного ПЕН-клубу, дійсний член Наукового товариства ім.Шевченка, як учений, упорядник і видавець творів українських письменників, імена яких на Батьківщині притінилися забуттям, зокрема Валер'яна ПІДМОГИЛЬНОГО, Миколи КУЛІША, Павла ФИЛИПОВИЧА, Михайла ДРАЙ-ХМАРИ, Миколи ХВИЛЬОВОГО та ін.

Його письменницькі контакти незліченні: Іван БАГРЯНИЙ, Василь ВАРКА, Докія ГУМЕННА, Іван КОШЕЛІВЕЦЬ, Улас САМЧУК, Юрій СТЕФАНИК, Юрій ШЕВЕЛЬОВ, Яр СЛАВУТИЧ та сотні людей, які мали Костюка за ходячу енциклопедію і непомильного авторитета.

Не обминали гостинну оселю Костюків письменники із підрадянської України. Добрі стосунки склалися в ученого з Дмитром ПАВЛИЧКОМ, Іваном ДРАЧЕМ, Миколою ЖУЛИНСЬКИМ, Миколою РУДЕНКОМ та ін., які, ігноруючи табу, накладене на ім'я письменника-емігранта, спілкувалися, дбали про єднання двох крил однієї культури: діаспоральної та вітчизняної.

Найбільшою працею Григорія Костюка став двотомник "Зустрічі і прощання" обсягом понад 700 сторінок кожний.

У передмові автор зазначив: "Мені минає 81-й рік, а я сідаю писати спогади. Це зухвальство старої людини, скаже дехто. Можливо. Не перечу. Але зухвальство не навмисне. Воно зумовлено обставинами мого життя". А далі читаємо, що з власної і невласної волі він пізнав перехрестя і злами буремної доби, пізнав людське і диявольське, добро і зло. "Пишу це і мене бере сумнів: чи зможу я, - роздумує мемуарист, - чи зумію бодай частково відтворити складні, суперечливі події моєї неповторної доби? Чи зумію черствим словом людини похилого віку відтворити їх такими, як вони були - не прикрашеними, не спотвореними, а живими, з усіма їхніми добрими і недобрими рисами. Щоб злагіднити ці сумніви, я дозволю собі обпертися на мудру думку давніх латинян, яка каже: зроблю, як умію, хто зможе, хай зробить краще".

З-під пера літературознавця появилися надзвичайно багатющі фактажем книги, наповнені глибоким і достовірним змістом очевидця та учасника доби становлення Української літератури 20-х, 30-х, 2-ї Світової війни до найближчих часів. Аналогів цій праці на сьогодні нема і навряд чи може бути.

Мотив, який керував душею і рукою митця, сформульовано таким чином: "Я працював з єдиним чуттям поширити правду про український народ, утверджувати його національну єдність і свідомість, зміцнювати реальність ідеї Української Незалежної Держави".

Спогади ці вийшли з посвятою дружині та синові Теодору, який теж вибрав сте-зю науковця, але в іншій галузі. У зв'язку з цим часто буває в Україні, читає лекції студентам Київського та Харківського авіаційних вузів.

Боришківці пан Теодор відкрив для себе у зв'язку з 90-річним ювілеєм, на якому син став повпредом батька. Рідні та земляки радо вітали гостя і були надзвичайно вражені, насамперед, його органічним українським мовленням. "Нічого дивного, - пояснив він присутнім, - адже у батьківській хаті вона звучала постійно".

Ні, то говорив не емігрант, не американець, а син українця. Переповнений гордістю за батька, за зроблене ним в ім'я свого народу, він був нескінченно радий, що земляки готові відкрити для себе світ Григорія Костюка.

З того часу склалися приязні стосунки між родиною Костюків і викладачами та студентами Кам'янець-Подільського університету. Попри вік і зайнятість, Григорій Олександрович завжди відгукувався на листи Євгенії СОХАЦЬКОІ, Віталія МАЦЬКА, Людмили ТРЕТЯК та ін. І струменіли Костюкові листи непідробною зацікавленістю духовним розвоєм краю, а коли у науково-методичній лабораторії літературного краєзнавства облаштовувалися стенд і вітрина, присвячені його творчості, радо надіслав унікальні матеріали з власного архіву, книги, публікації, а до молоді звернувся з таким теплим напутнім листом, датованим 3 жовтня 1999 року:

"Дорогі мої земляки!

Глибока подяка за вашого листа. Тішить мене, що піднімається така активна молодь. Від щирого серця бажаю вам усім якнайкращих успіхів. Що ж до матеріалів для вашої лабораторії, то я радий вам допомогти, чим зможу... а змоги - ніякої. От лише син, який трохи впорається зі своїми працями, то, може, ще й найде які фотознімки, що вам пригодяться. Я не можу визначити час, коли це буде, бо то від мене не залежить, а від можливості вільного хоч трошки часу в мого сина.

Ще раз дякую за вашого теплого листа і зичу вам усім успіхів у навчанні і майбутній праці, зичу вам здоров'я і витривалості у подоланні всіх негараздів у здобутті кращого життя.

Україна належить молодим. Виборюйте її.

З пошаною, Григорій Костюк".

Ці щирі рядки зігрівають наші душі та завжди надихатимуть на працю, якій віддав наш земляк усього себе до кінця.