Google
У і-неті На сайті

 

Меню сайту




Форма входу






Наше опитування
Які місця в нашому місті Ви вважаєте найгарнішими?
Всього відповідей: 111



Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Конвертер валют
 

 

Вітаю Вас, Гість · RSS 21.11.2017, 03:53
Головна » Статті » Краєзнавці та історичні постатті на

Будзей О. "І я уявив себе на їх місці" (Про Кирилюка Івана)


Є люди, про яких кажуть: гарні на початок. До таких, без сумніву, належить кам'янчанин Іван КИРИЛЮК. У цьому пересвідчився, зокрема, і "Подолянин". Коли в лютому 1993 р. наша півторамісячна газета вперше в своїй історії оголосила передплату, то першим на її заклик відгукнувся саме Іван Костянтинович. А що рука в нього і справді легка й щаслива, можна судити з кількості шанувальників "Подолянина": від тих далеких часів і до сьогодні їх ніколи не бракувало.

Своє 80-річчя Іван Кирилюк зустрів новою гарною справою: він видав солідну (464 сторінки тексту з двома ілюстративними вклейками - з чорно-білими та кольоровими фото), але надзвичайно просто та з великою любов'ю написану книгу про природу. Це понад 200 невеликих - на одну-дві сторінки - розповідей-випадків про птахів, плазунів та інших представників живої природи. Свою книгу Іван Костянтинович назвав надзвичайно просто й розлого (в дусі непоквапливого вісімнадцятого століття): "Радісні й сумні, трагічні і щасливі події у природі, а також цікаві та важливі події". У такому ж ключі витримано й заголовки розповідей-випадків. Наприклад, "Цікава унікальна природна властивість маленької сіренько-зелененької тварини" (про квакшу) або "Здоровий грак годував хвору грачиху".

Книга писалася два роки: під першою розповіддю-спогадом стоїть дата написання - 16 травня 2004 року. І разом із тим книга писалася все життя: перша розповідь "Татів природопізнавальний урок для мене" переносить нас у літо 1929 року, коли автору виповнилося три роки.

Отож, погортаємо книгу життя невтомного Івана Костянтиновича, який до глибокої старості зберіг у душі щиру й безкорисну дитячу любов до всього живого.


ДИТЯЧІ СПОГАДИ


Народився Іван Кирилюк 6 липня 1926 р. у селі Лисківці на сході нинішнього Кам'янець-Подільського району (а в ті часи це був Староушицький район). Оскільки хлопчик з'явився на світ напередодні Івана Купала, то в Костянтина та Марії Кирилюків не було жодних проблем з іменем для сина: звісно ж, його назвали Іваном.

Ось перший із спогадів, занотований у книзі нинішнім Іваном Костянтиновичем про своє далеке дитинство:

"Улітку 1929 року мені виповнилося три роки. Того року в жнива мої батьки привезли своїми кіньми на широкому возі зі свого поля додому багато пшеничних снопів і складали їх на подвір'ї біля клуні. Через деякий час у той же день я побачив, що тато сильно б'є палицею біля складених снопів щось рябе, довге і грубе, як та палиця, якою тато його б'є. А воно в'ється, наче дощово-земляний черв'як, якщо черв'яка взяти в руки. Я стояв на віддалі п'яти-шести метрів від тата. Він, вбивши те, покликав мене підійти поближче до нього. І я підійшов, а тато став перевертати палицею те рябе, яке тільки що було в'юнке".

А далі тато популярно пояснив Іванкові, що вбив отруйну гадюку, дуже небезпечну для людей і тварин, розповів, що треба робити, коли Іванко побачить гадюку (якнайшвидше й подалі тікати, якнайскоріше розповісти про гадюку людям, щоб вони її вбили, бо гадюка в садибі - велика небезпека для людей).

На жаль, восени 1930 р. Іванків тато помер. Ось як ці дні закарбувалися в пам'яті Івана Костянтиновича:

"Осінь 1930 року. Хмарна, мрячна, сумна погода. На лисківському цвинтарі біля глибокої ями лежить довгий дерев'яний ящик. В ньому - мій тато. Біля ящика стоїть моя мама і плаче. Також плачуть вуйко Філип і вуйна Кілія - вуйкова дружина. Плаче багато інших людей, які стоять біля ящика, біля ями і дивляться на мого тата, що лежить у ящику. Від їхнього плачу мені стало сумно, і я запитав людей, чому вони плачуть, і почув таку відповідь: "Цибуля в очі зайшла". А я не плачу, бо я цибулю не брав у руки і не кришив її. А про те, чому тато лежав у нашій хаті і лежить нерухомо тут, в ящику біля ями, то люди весь час говорили мені переконливо, що тато зморився від роботи і заснув. І я повірив їм і не плакав.

Став я дивитися в яму, на дні якої була вода, і раптом побачив у ямі двох жабенят, які тривожно ворушилися у воді, чіплялися за стіну ями, пробували вилізти, але не могли. І мені дуже жалко стало жабенят, які гинули у воді, стало так жалко їх, що я сильно розплакався і, показуючи рукою на жабенят у ямі, став кричати: "Рятуйте жабенят! Вийміть їх із ями!"

Люди почули мій сильний плач і крик, а вуйко Філип став мене заспокоювати і зразу ж скочив у яму (він був узутий у чоботи) і поклав біля мене обох вийнятих жабенят. Я зразу ж перестав плакати, зрадів, узяв жабенят у руки. Люди розступилися, даючи мені можливість віднести жабенят подалі від ями. Я швидко відніс їх у невеликий ярок за кільканадцять метрів і повернувся задоволений, усміхнений до ями. У ній вже був той довгий ящик, що лежав тільки що біля ями. Але ящик вже був закритий дошками, і люди вже кидали на нього в яму землю..."


ПРОЩАННЯ З ЮНІСТЮ


У Лисківцях Іванко 1937 р. закінчив початкову школу, працював на різних роботах у колгоспі. У липні 1941 р., коли Іванові Кирилюку виповнилося 15 років, Лисківці, як і інші подільські села й міста, потрапили під фашистську окупацію. А після звільнення села (28 березня 1944 р.) невдовзі настала пора воювати з фашистами і Іванові Кирилюку:

"Навесні 1944 року мене, ще неповнолітнього, у першу декаду травня було призвано на військову службу в радянську армію, яка у ті роки офіційно називалася Червоною, і, таким чином, я став червоноармійцем. Саме тоді, у першій декаді травня, і закінчилася моя юність, бо військовослужбовець - це вже не юнак, а солдат, озброєний боєць..."

У діючій армії Іван Кирилюк провів майже півроку: від 1 грудня 1944 р. до 8 травня 1945 р. І ще п'ять років на строковій службі в повоєнній армії (1945-1950 рр.): був автоматником, санітаром, санітарним інструктором. Під час служби Іван Костянтинович набув фаху електрика. Саме з цим фахом пов'язана вся подальша трудова діяльність Івана Кирилюка.


ХІНДІ ДЛЯ ВИПУСКНИКА


Демобілізувавшись 1950 р. з армії, Іван Кирилюк деякий час працює електриком-мотористом на фабриці "Приволжанка" у місті Кінешма Івановської області. Після безуспішного пошуку роботи на Кам'янеччині восени 1950 р. він виїжджає на Донбас, де 10 років (1950-1960) працює у місті Макіївка електриком (з них останні 2,5 року в шахті). Там 1960 р. закінчує середню школу робітничої молоді.

На Донбасі Іван Кирилюк подружився з індійцями (індусами та сикхами) і настільки уподобав мову хінді, що, навчаючись у школі робітничої молоді, добився того, що йому офіційно дозволили вивчати мову хінді як шкільний предмет. Оскільки в Україні не було де скласти іспит із хінді за середню школу, то зробив це 6 січня 1960 р. у школі-інтернаті №23 Київського району Москви, до якої з відповідним проханням звернулося Міністерство освіти РРФСР. Іспит склав на "добре".

Переїхавши 1960 р. до Узбекистану, Іван Костянтинович упродовж 13 років працює електриком на Ташкентському авіаційному заводі (останні два роки - бригадиром електромонтажників). У 1960-1961 рр. вечорами він навчається на факультеті східних мов (відділення мови хінді) Ташкентського університету. Правда, любов до електрики перемогла любов до хінді (для продовження навчання треба було змінити роботу).

Утім, любов до мов мала своє продовження в Кам'янці-Подільському: тут 1979 р. на курсах при міському Будинку культури Іван Костянтинович вивчив міжнародну мову есперанто. Був головою секції захисту миру Кам'янець-Подільського клубу есперанто, у травні 1983 р. був учасником республіканської конференції есперантистів у Полтаві, того ж року в "Прапорі Жовтня" опублікував переклад українською мовою статті з есперантського журналу "Пацо" ("Мир").


ЧУДО-СОРОКА ВАРЯ


У Ташкенті Іван Кирилюк 1973 р. закінчив університет робітничих і селянських кореспондентів. Публікувався в газетах "Вечерний Ташкент", "Ташкентская правда", "Комсомолец Узбекистана", "Пионер Востока". З'являлися публікації і про нього. Так, 23 червня 1971 р. "Вечерний Ташкент" розповідає про чудо-сороку Варю, яка живе у квартирі Івана Костянтиновича.

Навесні 1969 р., прогулюючись в саду поблизу Ташкента, Іван Кирилюк побачив на землі сороченя, що випало з гнізда. Він підібрав його, приніс додому, а через два тижні випустив на волю у тому ж саду, де знайшов. А коли наступного дня Іван Костянтинович прийшов у сад провідати свою підопічну, вона сіла йому на голову, "радісно скрегочучи-щебечучи та задоволено тріпочучи крилами". Так сорока Варя надовго стала квартиранткою Кирилюка. Через відчинену кватирку, вікно чи балконні двері Варя вилітала погуляти, але під вечір обов'язково поверталася додому. Вміла вимовляти деякі слова і навіть цілу фразу: "Варя - хорошая птичка".

Утім, довелося Івану Костянтиновичу здати свою улюбленицю у вольєр Ташкентського зоопарку, бо треба було переселятися в Україну, щоб бути поруч біля 75-річної матері.

На жаль, коли в червні 1975 р. Іван Костянтинович під час відпустки приїхав у Ташкент з єдиною метою - зустрітися із сорокою Варею в юннатському відділі Ташкентського зоопарку, а також перевезти її в Кам'янець-Подільський, його улюблениці вже не було в живих.

Тож не дивно, що в книзі Івана Кирилюка 50 сторінок відведено детальній розповіді про чудо-сороку Варю. На жаль, не зміг автор вмістити фотопортрет Варі: при переїзді з Ташкента в Кам'янець-Подільський загубилися фото. Правда, залишилися чорно-білі фотоплівки, але п'ять фотомайстерень, до яких у наші дні звертався Іван Костянтинович, ввічливо пояснили: "Ми не виготовляємо фотокартки з чорно-білих фотоплівок, а тільки з кольорових". А коли, нарешті, знайшлася майстерня, готова зробити чорно-білі фотокартки, десь загубилися фотоплівки.

Є в Івана Костянтиновича і запис передачі про сороку Варю на Ташкентському радіо, але знову проблема: де знайти магнітофон старої конструкції, щоб плівку із записом передачі можна було послухати.


ПОКЛИКАВ У ДОРОГУ САХАЛІН


1977 р. Іван Кирилюк закінчив факультет громадських інспекторів охорони природи Кам'янець-Подільського народного університету "Природа". Відомий він і раціоналізаторською роботою - має 27 рацпропозицій. Відомий також і як один з організаторів Руху в Кам'янці-Подільському, він був гостем установчих зборів Народного руху України 8-10 вересня 1989 р. в Києві. Іван Костянтинович не обминув свою активною підтримкою такі громадські організації як "Просвіта", "Меморіал".

Пропрацювавши у 1974-1978 рр. електриком у Кам'янець-Подільському будинкоуправлінні №3, Іван Кирилюк у зв'язку з інвалідністю вийшов на пенсію. Як він пише в зверненні до читачів книги, "було в мене й онкологічне захворювання голосового органу, що викликало дві прості операції, дві складні та сильне лікувально-радіаційне опромінення". Втім, 1984 р. далекі краї знову поманили Івана Костянтиновича: за трудовим договором він три роки працював електриком підприємства електромереж у місті Оха на Сахаліні. Тож у книзі є сторінки, присвячені Сахаліну та його природі.


ТРИ РАКИ ЗА ДЕСЯТЬ ГРИВЕНЬ


На завершення нашої розповіді про ювіляра та його унікальну книгу наведемо ще одну розповідь з неї, яка чудово передає характер Івана Костянтиновича:

"З великим апетитом я споживаю варені річкові раки. Інколи вони бувають у продажу в буфетах, барах, їдальнях, де ціна середньої величина рака - гривня. Дорогувато. На базарі ціна повного невеликого відеречка свіжих, ще живих раків - 10 гривень. А в тому відеречку раків буває штук 30, правда, різної величини. Тож значно вигідніше купити неварених раків на базарі, ніж у буфеті чи барі варених, хоч і дорослих.

Ось тому в квітні 2004 р. я купив відеречко раків за 10 гривень... Продавщиця висипала раки із відеречка у мій пластиковий пакет - і я приніс ті раки додому, висипав їх у величеньку каструлю та залив свіжою водою. Того вечора в мене не було часу, щоб зварити ті раки. Наступного дня, глянувши в каструлю, я побачив, що раки намагаються вилізти, тобто - вони ще живі і відчули, що потрапили в біду. І я уявив себе на їх місці. І стало мені шкода варити живих раків. І вирішив я принести їх до річки Смотрич: живих випустити, а неживих потім зварити.

...Беру я рака і, якщо він ворушить ногами чи клешнями, кажу йому: "Йди у річку й живи у своєму природному середовищі, я рятую тебе від загибелі, я не хочу вбивати тебе жорстоким способом - укропом. Ти хочеш жити - і я даю тобі можливість жити, бо люблю тебе не лише вареного, але й живого". Ось так сказавши, я кинув у річку одного живого рака, другого, третього, ... двадцять сьомого. А неживих було три - і то невеличких. Ось їх я і приніс у пакеті додому, зварив і поласував ними, купивши кожного за 3 гривні 33 копійки..."

Спасибі, Іване Костянтиновичу, за цю ключову фразу, яка непомітно притаїлася в середині розповіді, органічно розчинилася в ній: "І я уявив себе на їх місці". Якби кожен із нас уявляв себе на місці людей, що живуть чи працюють поруч, тварин - "братів наших менших", дерев...



Категорія: Краєзнавці та історичні постатті на | Додав: borYA (06.09.2008)
Переглядів: 616 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: