Google
У і-неті На сайті

 

Меню сайту




Форма входу






Наше опитування
Яка школа на вашу думку найкраща?
Всього відповідей: 155



Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Конвертер валют
 

 

Вітаю Вас, Гість · RSS 21.11.2017, 03:47
Головна » Статті » Краєзнавці та історичні постатті на

Будзей О. Люба Берлін


Тридцяті роки ХХ ст. обдарували Руські фільварки рясним дощем зоряних радянських назв. Судіть самі: саме тоді руськофільварецькі вулиці та провулки названо іменами льотчиків, які відзначилися при врятуванні челюскінців і 20 квітня 1934 р. стали першими Героями Радянського Союзу. Так на Руських фільварках з'явилися вулиці Михайла ВОДОП'ЯНОВА (до того - Перший Безіменний провулок), Миколи КАМАНІНА (до того - Торгова вулиця), Сигізмунда ЛЕВАНЕВСЬКОГО (до того - Татарська вулиця), Анатолія ЛЯПІДЕВСЬКОГО (до того - Татарський провулок), Маврикія СЛЄПНЬОВА (до того - вулиця Іваницького, а первісно - Жандармська) , провулок Івана ДОРОНІНА (до того - Середній провулок). Із семи перших Героїв Радянського Союзу на Руських фільварках не увічнено тільки ім'я льотчика Василя МОЛОКОВА. Зате тут є вулиця Ернста КРЕНКЕЛЯ - теж Героя Радянського Союзу (1938), радиста першої полярної станції «Північний полюс» (до того вулиця була без назви).

У 1930-х рр. на Руських фільварках з'явилася також вулиця Люби БЕРЛІН (до того Віттовська вулиця). Але якщо відомості про льотчиків і радиста, чиїми іменами названо вулиці, доволі легко можна відшукати, то про Любу Берлін енциклопедії мовчать. Та й мешканці самої вулиці не знають, хто така Люба Берлін. Одна мешканка висловила гадку, що це письменниця. А один із мешканців повідав, що його кількаразові спроби з'ясувати, чиїм іменем названо вулицю, виявилися безрезультатними: ніхто не зміг відповісти на його запитання.

То хто ж така Люба Берлін?

ДЕ ЦЯ ВУЛИЦЯ?

Але спершу кілька слів про саму вулицю. Потрапити на неї легко: потрібно від Покровської церкви спуститися Нагірною вулицю метрів так на 200 і звернути наліво. Саме тут і починається вулиця Люби Берлін. Вона невелика: останній номер зліва - 19, справа - 14. Лівосторонній перекіс у номерах пояснюється просто: вулиця на початку має зліва невеликий тупиковий відросток.

Завершується вулиця теж тупиком: униз - на Річну вулицю - веде тільки стежка. Цікаво, що в цьому місці, крім вулиці Люби Берлін, завершується і вулиця Кренкеля, яка теж бере початок на Нагірній вулиці. До речі, з місця зустрічі вулиць Люби Берлін і Кренкеля відкривається гарний краєвид із Старою фортецею в центрі.

Перша назва вулиця - Віттовська - пов'язана, очевидно, з іменем знаменитого військового інженера й архітектора, коменданта Кам'янець-Подільської фортеці в 1768-1785 рр. Яна де ВІТТЕ.

ТРАГЕДІЯ НА АЕРОДРОМІ

26 березня 1936 р. на Люберецькому аеродромі під Москвою, здійснюючи рекордний стрибок (було поставлено завдання: с 5000 метрів падати 80 секунд і на 1000 метрів розкритися), загинули парашутистки Люба БЕРЛІН і Тамара ІВАНОВА.

Коли 1935 р. Йосип СТАЛІН відвідав Центральний аероклуб, Люба Берлін дала йому обіцянку перекрити світові рекорди. І ось тепер, йдучи на рекорд, вона попросила журналіста Лазаря БРОНТМАНА допомогти їй і Тамарі Івановій одразу після стрибка написати листа вождеві про те, що обіцянку виконано. Лазар Костянтинович люб'язно погодився допомогти Любі й Тамарі.

На аеродромі зібралося 15-20 газетярів, представники кінохроніки, численні фотокореспонденти, офіційні особи, льотчики Центрального аероклубу та ін. В автобусі під'їжджають Люба й Тамара, одягнуті в хутряні комбінезони. В обох на правій руці прив'язано по два великі авіаційні секундоміри. Парашутистки охоче відповідають на запитання журналістів. Для Люби це буде 50-й стрибок, для Тамари - 47-й.

- Лазарю, - звертається Люба до Бронтмана, - писатимете, обов'язково вкажіть, що моє прізвище - Берлін-Шапіро, а то мій Михайло ображається...
І ось два літаки з парашутистками на борту піднялися в повітря. Через 15-20 хвилин літаки ледве проглядалися в небі. Тоді знову з'явилися як дві маленькі блискучі риски. Ось вони йдуть у напрямку аеродрому й над ним плавно розходяться в сторони. Очевидно, парашутистки стрибнули, але на такій висоті їх стрибок помітити неможливо. Спостерігачі включають секундоміри, гадають, у якій частині аеродрому розкриються парашути.

Спливло півтори хвилини, а парашутів ніде не видно. Підбіг зв'язківець і доповів:
- З метеостанції повідомили, що там весь час спостерігали за парашутистками в теодоліти. Вони пропали з-перед очей ось біля того лісочка.

...Біля лісу на великому сніжному полі лежала Люба Берлін, а за 300-400 метрів від неї - Тамара Іванова. В обох парашути були напіввідкриті. Колгоспники розповіли, що бачили, як спортсменки падали, в 30-50 метрах від землі розкрили парашути, але вже було пізно - і парашути мішком падали разом із ними. Медичний огляд засвідчив, що в Берлін зламано всі кістки, в Іванової - два ребра. Секундоміри Берлін розбилися. Секундомір Іванової зафіксував 91,7 секунди, тобто перетримку запланованого часу падіння майже на 12 секунд.

29 березня країна прощалася з парашутистками. Їх тіла було виставлено в Будинку преси. Біля гробу пройшло декілька тисяч чоловік. О сьомій годині відбулася кремація, в на подвір'ї крематорію - мітинг. Парашутні стрибки із затримкою на деякий час було заборонено.

ЗАПИСКИ ПАРАШУТИСТКИ

1937 р. у видавництві «Молода гвардія» накладом 20 тисяч примірників побачила світ невеличка (на 96 сторінок) книжка Люби БЕРЛІН «Записки парашутистки». Цю розповідь про своє життя та захоплення парашутними стрибками Люба продиктувала незадовго до загибелі. Наведемо деякі фрагменти з цієї книжечки (мовою оригіналу):

«Детство у меня было самое обыкновенное. Родилась я в Ростове-на-Дону в 1915 году. Увезли меня в Москву, когда мне еще и года не было.

...Школьное время я ясно помню с первого дня, как начала учиться. Училась хорошо. Особенно любила литературу, страшно ею увлекалась. Мои любимые авторы были: Майн-Рид и Жюль Верн. Их произведениями я буквально зачитывалась вместе с двоюродным братишкой, моим ровесникам.

Особенно мне нравилось описание путешествий и приключений индейцев - эта типично мальчишеская литература. Конечно, и Чарскую я читала, как все девочки, но это не оставляло следов. Меня страшно привлекали путешествия, необитаемые острова и т. д.

Когда мне было 11 лет, я проводила лето в Мариуполе у моря. Там у родственников был мальчик моего возраста. Вместе с ним мы смастерили лук и почти без передышки играли в индейцев.

...В Мариуполе, на Азовском море я научилась плавать и страшно полюбила плавание. На следующее лето в Москве я начала ходить на водную станцию и увлеклась водным спортом.

Вообще, если я чем-нибудь увлекаюсь, так уж без остатка. Так было и на этот раз. Кроме водного спорта, я ничем не занималась. Зимой - бассейны, летом - водная станция. И так года два! Только когда я начала заниматься парашютным спортом, плавание отошло на задний план - водную станцию я почти забросила.

...После окончания школы я училась в ФЗУ типографии «Правда». Была ручной наборщицей. Сейчас я учусь в музыкальном техникуме по классу рояля. Музыку очень люблю. Занятия парашютизмом очень мешают музыкальной учебе. Аэродром отнимает много времени. Но бросить не могу ни то, ни другое.

...У меня был один знакомый, работавший фотокорреспондентом в высшей парашютной школе. У него я впервые увидела как-то снимки парашютов. Он много рассказывал мне о спортивных прыжках с парашютом.

Я интересовалась всеми видами спорта, даже боксом. Ходила на соревнования, «болела» за своих, свистела, когда судья неправильно присуждал победу. Заинтересовалась я, конечно, и парашютизмом, подумала: не прыгнуть ли с вышки? Потом как-то посмотрела на парашютную вышку. Что-то меня не очень тянуло с нее прыгать. Я даже наверх не лазила».

Але одного разу знайомий запросив дівчину на аеродром. Коли Люба побачила, як з літака стрибають не тільки хлопці, але й дівчата, їй самій закортіло стрибнути. Вона успішно пройшла медогляд, а 3 серпня 1933 р.:
«Я отпустила левую руку, повернулась от кабины и прыгнула. Первое ощущение было таким, будто меня подхватил и понес ветер. Воздух казался страшно упругим. Скорость падения не чувствовалась.
Кольцо немного потянула, потом дернула. Моментально меня встряхнуло. Посмотрела вверх. Надо мной - пестрый, яркий купол. Меня охватило изумительное спокойствие. Рев мотора сменила тишина, спокойно покачиваюсь, приближаясь к земле».

А далі, як кажуть, понеслося:
«Был у меня интересный прыжок с планера - первый в мире женский прыжок с планера. Это было 30 мая 1935 года, на парашютном празднике. С планера очень приятно прыгать, но труднее, чем с самолета. Там нельзя делать ни одного лишнего движения.
...Основной моей специальностью сейчас стали затяжные прыжки. Летом этого года мы вместе с Тамарой Ивановой тренировались все время по затяжным прыжкам.
Главное в затяжном прыжке - это уметь стабилизировать тело так, чтобы не попасть в штопор. Долгое пребывание в штопоре грозит потерей сознания, а, кроме того, во время штопора ничего не видишь и, следовательно, ориентировки, которая требуется, - нет».

Останні записи в книзі Люби Берлін такі:
«Говорят, что я смелая. Идти поздно ночью я ни капельки не боюсь. Никогда не боялась воды. В любом незнакомом месте могу прыгнуть и поплыть.
Теперь все начали считать меня даже «отчаянной». Но это, конечно, ерунда. Если долго пробудешь среди парашютистов, увидишь побольше прыжков, то поймешь, что ничего особенного тут нет. Главное - дисциплина, точность».

ППД-1

Після загибелі Берлін та Іванової було оголошено конкурс на винахід приладу для автоматичного розкриття парашута на потрібній висоті. Учасників конкурсу було чимало, серед них - і відомі вчені. Але найкращим виявився прилад, який запропонували студенти - брати Микола, Володимир та Анатолій ДОРОНІНИ.

Основою приладу Дороніних був часовий механізм, який працював за принципом будильника. Коли конкурсна комісія зацікавилася надійністю приладу, брати розіграли цілий спектакль. Анатолій схопив прилад зі столу та з усієї сили жбурнув його в стіну. Далі Володимир узяв прилад і став ним, наче молотком, забивати цвях у дошку. Незважаючи на все це, прилад працював і через відведених п'ять хвилин видав різкий звук.

Прилад назвали ППД-1, тобто - парашутний прилад Дороніних. Братам одноголосно присудили першу премію - 10 тисяч карбованців. А далі відомий парашутист Василь РОМАНЮК випробував ППД-1 під час реальних стрибків із парашутом. Від польоту до польоту висота збільшувалася, зростав і час вільного падіння. Прилад жодного разу не підвів парашутиста. Звичайно, про всяк випадок, Василь паралельно відраховував час старим дідівським способом. Нарешті, 22 липня 1939 р. Романюк здійснив рекордний стрибок із 7000 метрів із затримкою у 80 секунд. І знову прилад спрацював і в потрібний час відкрив парашут.

ПОВЕРТАЄМОСЯ ДО НАДРУКОВАНОГО

У «Подолянині» від 17 листопада в рубриці «Ім'я на мапі міста» ми розповідали про провулок Богінського та про Багінського, на честь якого 1925 р. названо цей провулок. Вдалося знайти ще деякі дані про Багінського. Отже, Валерій БАГІНСЬКИЙ - це польський офіцер-комуніст, поручик. Ще з одним польським офіцером-комуністом - підпоручиком Антонієм ВЕЧОРКЕВИЧЕМ (1895-1925) - він очолював терористичну організацію, створену 1923 р. за наказом із Москви резидентом радянської військової розвідки у Варшаві Мечиславом ЛОГАНОВСЬКИМ, який працював під прикриттям другого секретаря повноважного представництва СРСР у Варшаві. Метою диверсій і терористичних актів мало стати посилення та загострення революційної боротьби в Польщі. В короткі терміни організацію було створено - і невдовзі в приміщеннях польських політичних і громадських організацій, в редакціях газет стали вибухати бомби та пекельні машини. Багінський і Вечоркевич підготували потужний вибух, який мав відбутися при відкритті пам'ятника маршалу Понятовському в присутності членів уряду Польщі, політичних лідерів і чужоземних делегацій. Але через витік інформації терористичний акт довелося скасувати. У вересні 1923 р. Багінського та Вечоркевича заарештували, а в листопаді 1923 р. засудили до смертної кари. Під час процесу Багінський і Вечоркевич вели себе мужньо. Ці два польські офіцери були переконаними комуністами. Після арешту їх сім'ї жили в злиднях, але Багінський і Вечоркевич не хотіли брати грошей від радянського повпредства, аби в польської влади не виникло навіть тіні підозри, що вони є платними агентами більшовиків. За наполяганням радянського уряду польський президент Станіслав ВОЙЦЕХОВСЬКИЙ помилував Багінського та Вечоркевича. 29 березня 1925 р. на станції Колосово їх мали обміняти на заарештованих у Радянському Союзі польських дипломатів ЛАШКЕВИЧА та УСАСА. Проте біля самого кордону Багінського та Вечоркевича смертельно поранив поліцейський чиновник МУРАШКО. Багінський помер по дорозі до шпиталю, а Вечоркевич - наступного дня в шпиталі.

БЕЗ БІЛИХ ПЛЯМ

Провулок Богінського та вулиця Люби Берлін досі були своєрідними топографічними «білими плямами» на карті Кам'янця. Тепер, коли ми знаємо, хто такі Валерій БАГІНСЬКИЙ і Люба БЕРЛІН, варто подумати, що робити з названими на їх честь вулицями: перейменувати, встановити меморіальні написи чи залишити все так, як є?


Категорія: Краєзнавці та історичні постатті на | Додав: borYA (06.09.2008)
Переглядів: 572 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: