Григорій Андрійович Тонкочеєв народився 2 жовтня 1904 року в с. Ново-Борисівка Бердянського повіту Таврійської губернії (нині - Мелітопольський район Запорізької області). Його батько працював шорником у майстернях міст Бердянськ, Олександрівськ, Мелітополь. Григорій з матір'ю жили в рідному селі. Тут хлопець у 1913-1917 pp. навчався в початковій школі, яку закінчив з похвальним листом. Під час літніх канікул працював підмайстром у малярів, випасав худобу. 1917 року Григорія спіткало нещастя - працюючи на сільськогосподарських роботах, зламав ногу. Ця травма наклала відбиток на все його подальше життя. Тоді ж вступив до Астраханського реального училища. Однак закінчити його не довелося. У 1919 році помер батько, а старші брати в цей час служили у Червоній армії. Тому Григорію довелося залишити навчання і піти у найми.

1920 року сім'я переїхала до Харкова, де юний Тонкочеєв працював у колгоспі ХПЗ, а звідти - у 1921 році - у м. Щегловськ (Донбас). Григорій Андрійович освоїв фах вантажника матеріального складу місцевого рудоуправління. 1922 року повернувся з армії старший брат Григорія, і сім'я Тонкочеєвих переїхала на Будьонівське рудоуправління. У транспортному відділі Г. Тонкочеєва призначили коногоном шахти Ларинка, після чого у 1923 році його перевели підсобним робітником. 1926 року, після повторного перелому ноги і операції, змушений був перейти на нетрудомісткі роботи: спочатку вагарем, а згодом - завскладом. 1929-го Григорій Андрійович стає кочегаром, потім - помічником машиніста паровоза. У позаробочий час навчався у вечірній школі робітничої молоді, вечірній радпартшколі і Комвузі.
1931 року його обрали у комітет шахтарів, спочатку секретарем, а згодом і головою. В червні 1932 році він вступив до ВКП(б), а наступного року очолив парторганізацію транспортного відділу. Далі навчається у Ворошиловградській радпартшколі. Після її закінчення у 1934 році, перейшов до Донецького (тоді - Сталінського) МК КП України штатним пропагандистом (1934 -1935 pp.). Потім став директором Комвузу (1935-1936 pp.), завідувачем парткабінету Петровського РПК (1936-1937 pp.). У вересні 1937 року його направили до Києва на тримісячні курси завідувачів парткабінетів та пропагандистів при ЦК КП(б)У. Після закінчення навчання Г. А. Тонкочеєва затвердили інструктором відділу пропаганди ЦК КПУ (пропрацював до лютого 1939 року). Крім того, Григорій Андрійович весь цей час активно займався викладацькою практикою: читав лекції з історії ВКП(б) на обласних партійних курсах, у вечірньому університеті, семінарах пропагандистів тощо.

З лютого 1939 р. Г. А. Тонкочеєв - у Кам'янці-Подільському. Тоді його обрали секретарем обкому з пропаганди Кам'янець-Подільського ОК КПУ. З початком війни сім'ю Григорія Андрійовича - дружину Марію (одружилися 31 жовтня 1938 року), її мати, сина Віктора (1939 р.н.) - евакуйовано до Проскурова, а звідти - до Молотова (нині - Перм). Самого Г. А. Тонкочеєва в липні 1941 року знову зачислено до апарату ЦК КПУ і направлено організовувати партизанський рух.

У грудні 1942 року ЦК КПУ направив Тонкочеєва в розпорядження Молотовського обкому партії, де він працював завідувачем сектору агітації. Через півроку, у червні 1943-го, Григорія Андрійовича викликали до Москви, де він отримав рознарядку про повернення на роботу до ЦК КПУ. Проте майже одразу ж потрапив до Вищої школи парторганізаторів при ЦК КПРС. Закінчити партійний заклад так і не вдалося. З січня 1944 року Тонкочеєв знову в Україні, де за дорученням ЦК КПУ обіймав посаду секретаря Кам'янець-Подільського обкому партії з пропаганди. З 1947 року працював третім секретарем, а з 1949-го до грудня 1953 року - третім секретарем обкому партії. Зміну масштабів своєї подальшої праці Григорій Андрійович згадував так: "За всі роки роботи в обкомі партії робота секретаріату проходила в дружній обстановці, без жодних дрязг, безпринципних нападок один на одного. Але з приходом у 1952 р. нового секретаря обкому партії для мене створились нестерпні умови праці. Пішли анонімки, наклепи першому секретарю обкому Бегмі, інші кляузи, і я вирішив піти з роботи. Я тоді сказав: "Василю Андрійовичу, я в обкомі більше працювати не буду. Ми тут будемо боротися за владу, а справа буде страждати, краще я піду, так краще буде. Ви їдете на Пленум ЦК КП(б)У, погодьте це питання з першим секретарем ЦК Кириченко". На другий день після приїзду до Києва Бегма В. А. зателефонував мені і сказав, що Кириченко говорив: "Знаю я його як гарячу людину, зателефонуй йому, можливо, передумає". "Ні, - сказав я, - працювати в обкомі не буду, якщо Ви і ЦК погодитеся, я б хотів перейти на роботу секретарем міськкому партії в Кам'янець-Подільський, якщо мене там виберуть". Мені було доручено обкомом взяти участь у міській конференції. Під кінець конференції з Києва приїхав прямо в Кам'янець-Подільський Василь Андрійович Бегма, відкликав мене за куліси і почав вмовляти залишитися в обкомі. Я не погодився. Тоді мене внесли в список для голосування, і я був обраний до складу пленуму міськкому партії. На пленумі, який відбувся після конференції, мене обрали першим секретарем МК KП{б)У. На цій посаді Григорій Андрійович пропрацював до квітня 1962 року.

За Г. А. Тонкочеєва в повоєнні роки першими новобудовами та відновленими з руїн об'єктами міста стали навчальні корпуси педагогічного і сільськогосподарських інститутів, друкарня, школа № 1 у Старому місті та готель "Україна".

Відбудова житла та промислових підприємств, спорудження нових об'єктів загального призначення проходили з великими труднощами, бо на них не виділялися ні кошти, ні будівельні матеріали. Але в характері Григорія Андрійовича переважало бажання створювати якомога більше умов для життя кам'янчан. Його намагання не завжди збігалися з думкою керівництва області. Наприклад, згідно з проектом, який розробила проектна майстерня, будівництво нового готелю передбачалось триповерховим, з кафе на першому поверсі. Однак потреби міста в розміщенні гостей були значно більшими, ніж розміри такого готелю, який дозволялося споруджувати вищими інстанціями. Григорій Андрійович вирішив збудувати будівлю у чотири поверхи, використовуючи каміння з місцевого кар'єру в с. Пудлівці. Красень-готель "Україна" з однойменним рестораном було введено в експлуатацію 1958 року достроково... Керівництво області оцінило рішення Г. А. Тонкочеєва як перевищення своїх повноважень, за що йому ухвалою бюро обкому партії винесли догану.

З ініціативи Тонкочеєва в місті з'явилися цементний, приладобудівний, електромеханічний заводи, військове училище, будівельний технікум, новий стадіон. Побудовано греблю, човнову станцію, фонтани біля банку, павільйончики, водолікарню. За сприяння Григорія Андрійовича, було встановлено "орла" біля Держбанку.

Тонкочеєв був справжнім батьком міста. Щоранку проводив обхід "своїх володінь". З цього приводу висловлювався так: "Я, як керівник, повинен довіряти керівникам підприємств і перевіряти виконання доручень... Багато справ треба зробити в місті, а коштів немає. Все ми робимо на громадських засадах. Правда, за це суспільне творіння я уже отримав вісім доган, але треба рухатися вперед".

Лідер кам'янецьких комуністів був фанатичним спортивним уболівальником. Стадіон, споруджений з ініціативи Тонкочеєва методом народної будови, є унікальним у цьому відношенні в Україні. Григорія Андрійовича часто можна було бачити на футбольних матчах. С. ІЩЕНКО, футболіст тогочасної міської футбольної команди, згадує: "На футбол збиралося 5-12 тисяч уболівальників. У Кам'янці виріс збірник СРСР Капличний, член юнацької збірної Булгаков, 6 майстрів спорту. Григорій Андрійович дбав про футболістів. Допомагав він спортсменам чим міг. Житлом, харчуванням... У нас тоді була сильна "війна" з Хмельницьким. То ми їх "б'ємо", то вони нас. Доходило до того, що міліція не пускала машини з Кам'янця до обласного центру. А одного разу Тонкочеєв одержав догану: коли наші студенти у Хмельницькому розгорнули плакат, напис на якому не сподобався обласному начальству"...

З квітня до грудня 1962 року Г. А. Тонкочеєв працював парторгом Хмельницького обкому КПУ у Кам'янець-Подільському, Чемеровецькому і Смотрицькому районах. Після ліквідації інституту парторгів з грудня 1962-го до 1964 року був першим секретарем Кам'янець-Подільського РК КПУ, а з лютого 1964-го до 19 листопада 1968 року очолював Кам'янець-Подільський міськвиконком.

1968 року Г. А. Тонкочеєв вийшов на пенсію, але продовжував працювати на благо міста. До 1972 року був директором стадіону, який нині носить його ім'я.

Його ратна праця була оцінена двома орденами "Трудового Червоного Прапора", орденом "Знак Пошани", шістьма медалями, Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Він - "Почесний громадянин міста Кам'янця-Подільського".

Г. А. Тонкочеєв неодноразово обирався депутатом міської ради народних депутатів, членом бюро міського комітету партії.

Перебуваючи на заслуженому відпочинку, Григорій Андрійович завжди цікавився життям міста, своєю порадою, влучним словом допомагав вирішувати складні завдання розвитку інфраструктури міського господарства. Безмежно кохав свою дружину Марію. Як Почесний громадянин міста, він мав бути похований на Алеї Слави. Але, помираючи, просив: "Поховайте мене біля моєї Марії, дружини, з якою пліч-о-пліч пройшов усе життя". Марія Тимофіївна померла 25 січня 1990 року, а через півтора року - 3 червня 1991 року - не стало і Григорія Андрійовича.